Юрій Антипов, член правління Федерації роботодавців ЖКГ України, про перспективи запровадження в країні європейських стандартів поводження з твердими побутовими відходами, будівництво заводів з переробки сміття та залучення інвесторів світового рівня.

– Юрію Олеговичу, у 2025 році Одеська область затвердила регіональний план управління побутовими відходами, розробником якого, зокрема, були ви. Розкажіть про вашу участь у проєкті та про те, що отримає регіон із прийняттям цього документа?

– В Україні прийнято національну стратегію до 2035 року, в рамках якої кожна область має затвердити регіональний план. Усі вони ґрунтуються на директивах ОБСЄ від 2017 року, які передбачають, що в Україні до кінця 2030 року мають бути закриті всі полігони та побудовано близько 300 сучасних інтегрованих сміттєпереробних підприємств.

Проте, на теперішній час, левова частина сміття все одно вивозиться на полігони. Оскільки я вже сімнадцять років працюю у сфері ЖКГ, як людина, яка має практичний досвід — розуміє, звідки береться сміття, як воно формується і що з ним робити далі, мене запросили допомогти департаменту екології Одеської області у написанні регіонального плану.

У 2010 році мене запросила одна структура, яка хотіла побудувати сміттєспалювальний завод методом піролізу на території Житомирської області. Тоді проект проходив національну комісію при Мінрегіонбуді, де ми отримали позитивний відгук, що цей напрямок дійсно актуальний і його можна розвивати. І весь цей практичний досвід я імплементував, допомагаючи писати регіональний план Одеської області. Він пройшов усі міністерські рівні. Після цього його затвердили розпорядженням керівника Одеської військової обласної адміністрації.

На підставі регіонального плану міста та територіальні громади мають розробити відповідні місцеві плани. І зараз розпочався другий етап — розробка місцевих планів усіма учасниками процесу: усіма територіальними громадами та органами місцевого самоврядування Одеської області.

Регіон поділений на сім кластерів. Відповідно, мають бути побудовані сім заводів з переробки твердих побутових відходів різної потужності. Найбільшим генератором ТПВ в області є місто Одеса. Виходячи зі світової практики, найсучасніші заводи переробляють до 350 тисяч тонн сміття на рік . Тобто тисячі тонн сміття переробляються щодня. Такі заводи вже побудовані в Німеччині, Португалії, Туреччині. В Азербайджані також побудовано один із найсучасніших і найпотужніших заводів з переробки та утилізації сміття.

– А як справи з цим в Україні?

– А ніяк! В Україні на даний момент фактично працює тільки один завод — «Енергія» у місті Києві . Але це не сучасний завод. Він був побудований ще за часів Радянського Союзу. Він працює за принципом спалювання сміття. Щось там модернізують, намагаються поліпшити.

Левова частка сміття все одно вивозиться на полігони, які постійно зростають.

Потрібні інтегровані підприємства з переробки відходів, які включають у себе комплекси сортування, видобутку біогазу з органічних відходів з подальшим виробництвом енергії, а також виробництво органічних добрив. Наприклад, у Португалії зі 100 тисяч тонн органічних відходів на рік отримують близько 50 тисяч тонн високоякісних добрив. Решта — скло, метал та інші матеріали — відправляються на переробку. Також залишається паливо RDF або SRF, яке можна використовувати для спалювання.

– Чи має сенс Україні йти цим шляхом?

– Це дуже правильний напрямок, скажу так — диверсифікувати саме підприємство, зокрема щодо залежності від природного газу . Водночас ці сучасні заводи також можуть за потреби встановити модуль, який займатиметься спалюванням CRF/RDF та генерацією електроенергії, яку вони можуть постачати на ринок електроенергії. А ринки електроенергії зараз, як ви знаєте, перебувають у дуже складному стані. Цілі міста та області залишаються без електропостачання. І це пов’язано з тим, що порушено баланс, який раніше існував у Донецькому регіоні, де Україна мала велику кількість теплової генерації. Відповідно, зараз потрібно рухатися в напрямку диверсифікації всіх цих напрямків та мінімізації залежності від зовнішніх постачальників електроенергії.

Фактично це шлях до отримання сучасного підприємства з переробки відходів. Якщо розібрати один із кластерів у місті Одесі, то можна побачити там дві позиції, які є на майданчику. Це, наприклад, Південне та альтернативна локація в селі Усатово, яка готова надати земельну ділянку, що відповідає всім екологічним нормам і стандартам. Є пул громад, які входять до цього кластера. І в рамках реалізації місцевого плану частина побутових відходів може направлятися на ту локацію, де все це буде перероблятися. Відповідно, всі учасники цього процесу повинні написати свої місцеві плани з переробки твердих побутових відходів на підставі регіонального плану.

– Тобто, виходить, що мають бути побудовані сім заводів по Одеській області. А де саме?

– Кластери об’єднують певну групу громад — десь це кілька об’єднаних територій, десь більше. Все залежить від обсягу твердих побутових відходів, які вони утворюють. Ви бачили, що там найменша позиція — це близько 50 тисяч тонн. Далі учасники в рамках цього кластера, наскільки я знаю, вже раніше визначили земельні ділянки. Зараз вони займаються процедурою приведення цих земельних ділянок у відповідність до регіонального плану. Тобто десь необхідно зробити переведення землі, наприклад із сільськогосподарського призначення в промислове. Простіше кажучи, узаконити це, щоб майданчик отримав юридичне право розміщувати на своїй території підприємство з переробки відходів. Для того щоб усе це реалізувалося, існує таке поняття, як міжмуніципальна угода. Усі учасники кожного кластера є рівними між собою і повинні укласти в рамках закону міжмуніципальну угоду . Воно передбачає, що одна громада надає землю, яка відповідає всім нормам і стандартам, а решта учасників гарантують, що вивозитимуть туди певний обсяг сміття.

– Що означає гарантувати?

– Ви правильно запитуєте, адже це не просто обіцянка — обсяг має бути чітко оцифрований. Наприклад, така-то ОТГ у рамках міжмуніципальної угоди може прописати, що зобов’язується щорічно вивозити 20 тисяч тонн твердих побутових відходів. Далі ця угода затверджується через виконавчий комітет, рішенням сесії делегується право на її підписання керівнику ОТГ або міста. Після підписання міжмуніципальна угода реєструється в Міністерстві. Паралельно розробляються місцеві плани, які затверджуються вже на рівні області.

Затвердження регіональних планів управління – це сигнал інвесторам

– Тобто, фактично це підготовка проектної документації?

– Швидше за все, це підготовка кейсу. Після цього будь-який інвестор світового рівня, який займається переробкою відходів — як, наприклад, це відбувається в Сінгапурі, де кілька великих компаній працюють у цій сфері — зможе побачити, що в Одеській області затверджено регіональний план, затверджено місцеві плани, а також підписано міжмуніципальні угоди, зареєстровані в Міністерстві. Будь-який інвестор розумітиме, що проведено велику підготовчу роботу . Він побачить обсяги відходів, які громади гарантують вивозити на певну локацію в рамках кожного кластера. Після цього інвестор зможе розрахувати свою фінансову модель — термін окупності, обсяг інвестицій, капітальні витрати — і зрозуміти, який економічний результат він отримає. А також що він зможе запропонувати громадам після окупності проєкту.

– Ці сім кластерів і сім заводів дивним чином збігаються з кількістю районів в Одеській області. Це збіг?

– Є певна історична прив’язка. Ми виходили з існуючих районів, тому що там уже сформована певна структура взаємодії між громадами . Вони між собою взаємодіють і співпрацюють, тому ми вирішили не вигадувати нову систему. Іншими словами, немає сенсу винаходити велосипед.

– Ви багато говорили про сучасні заводи, які є в Німеччині, Туреччині та інших країнах, чого не скажеш про Україну. Це дуже дорога інвестиція?

– Взагалі, так. Все залежить від обсягу переробки. Якщо говорити про найпростіші сміттєпереробні комплекси, то це сортувальні лінії, які можуть переробляти близько 50 тисяч тонн твердих побутових відходів на рік. На виході отримуємо вторинну сировину — скло, пластик, метал, органіку. Останню далі може направляти на окремі підприємства для подальшої переробки, наприклад для виробництва біогазу або інших продуктів.

– Про який діапазон цін ми можемо говорити?

– Якщо говорити про інвестиції, то діапазон дуже широкий. У сучасних умовах це приблизно від 5 до 100 мільйонів доларів США. Проблема української влади в тому, що вона не дає гарантій.

– Юрію Олеговичу, розмови про будівництво сміттєпереробного заводу в Одеській області точаться вже багато років, а результату немає. Чому інвестори не хочуть вкладати кошти в цю сферу?

– Відповідь дуже проста: гарантії. Раніше всі проєкти в Україні реалізовувалися на підставі меморандумів. Але у нас існує проблема правонаступності влади — нова влада часто переглядає рішення попередньої. Тому інвестори не розуміли, які гарантії вони отримають, особливо на місцевому рівні.

– Що ж змінилося?

– Зараз прийнято новий закон про публічно-приватне партнерство. Раніше він називався законом про державно-приватне партнерство. Тепер його приведено у відповідність до європейських норм. І саме в рамках цього закону інвестор отримує реальні гарантії. Зокрема, гарантії щодо обсягів відходів, які громади зобов’язуються постачати в рамках міжмуніципальних угод . Раніше такої системи фактично не існувало.

– Добре, законодавча база поступово формується. Але якщо інвестори все одно не захочуть вкладати кошти, що тоді робити?

– Все залежить від обсягу перероблюваної сировини. Існують також грантові програми наших європейських партнерів. У рамках грантів можна реалізовувати окремі проєкти — наприклад, на суму до кількох мільйонів євро. Якщо ж з’явиться великий інвестор, готовий вкласти десятки мільйонів, тоді проєкт можна реалізувати в більш масштабному форматі.

– Скажіть, наскільки вигідно і чи було б вигідно тій же одеській міській владі вкластися у будівництво сміттєпереробного заводу своїми грошима?

– Я фактично провів 2024–2025 роки в Одесі і добре знаю, наскільки там складна ситуація через обстріли. Тому, якщо говорити про нинішні реалії, перед міською адміністрацією стоять інші завдання — точно не інвестування в будівництво заводу. При цьому з точки зору довгострокової перспективи до цього процесу там ставляться позитивно. Та й зараз є чим зайнятися, паперової роботи достатньо, її потрібно завершити, дочекатися кінця війни і тоді вже думати про реалізацію цих планів. Повірте, інвестори будуть, а тоді виграють ті громади, які зробили домашнє завдання – ту саму паперову роботу. Якщо ми говоримо про Одесу, то розробка техніко-економічного обґрунтування займе від дев’яти до дванадцяти місяців. Це дуже серйозна і копітка робота.

– Скільки може коштувати розробка такого документа і будівництво заводу?

– Документація обійдеться в 40–50 мільйонів гривень, будівництво заводу — від 70 до 100 мільйонів доларів.

– Гадаєте, що все ж таки доведеться чекати кінця війни?

– Скоріше за все так, але не можна зупинятися. Треба продовжувати діяти. Дивіться, регіональний план управління відходами затверджено. Тепер учасникам кластера, до якого входить Одеса, потрібно добре попрацювати над підписанням міжмуніципальних угод, це може зайняти два-три місяці. Десь півроку потрібно для написання місцевих планів. Тому у 2027 році Одеса може вийти на фінішну пряму і впритул наблизитися до розробки техніко-економічного обґрунтування. Ну а 2028 рік – пошук інвестора і початок будівництва. Можливо, до того часу і війна закінчиться.